This website works best with JavaScript enabled

Доля товкла його немилосердно. На тряских дорогах життя спізнати довелося всього. І голод 1933-го, і гітлерівську окупацію, і примусову роботу німецького остарбайтера, і п’ятирічне заслання на Колиму. 96-річний Зіновій Іванович Масло навіть у своєму поважному віці має на подив чіпку пам'ять. І про події Другої світової, безпосереднім свідком яких довелося стати, оповідає настільки змістовно та розлого, що не в кожній історичній хроніці щось подібне вичитаєш. На роботи до Німеччини виїхав не з власної волі. І хоч за колючий дріт не кидали і тюремну робу не вдягали, але нашивку OST на груди начепили одразу. Тож і людиною другого сорту відчував себе повсякчас. Коли американці одного весняного дня прочинили двері їхнього бараку і оголосили, що віднині вони вільні люди - зрадів цій звістці невимовне. Мріялося про те, як вже незабаром переступить поріг батьківського дому, обійме усіх рідних. Але ж в голові не вкладалося, що вирвавшись з німецьких лабет, одразу втрапить під нещадні жорна радянської репресивної машини.

Молодому півенському хлопчині випало працювати на залізниці. Їхня бригада колійників дислокувалася неподалік Нюрнберга. Якраз у тій місцевості, де народився рейхсмаршал Третього Рейху, наці №2 Герман Герінг. Ставлення до новоприбулих робітників зі сходу у місцевого населення було неприязне. У декого – відверто вороже. І ця ненависть часто випліскувалася назовні. Для німецьких дітлахів не було кращої забавки, аніж пожбурити каменюччя у вагони, якими доправляли до місця роботи нещасних унтерменшів. Не кращим було ставлення і з боку адміністрації. Не можна сказати, що мешканці трудового табору валилися з ніг від голоду, але харч, яким їх поштували, був аж надто пісним та глевким. Вони не були повністю ізольованими від зовнішнього світу, проте уся без винятку кореспонденція, яку відправляли на батьківщину, зазнавала ретельної перлюстрації.
 
«Одного вихідного дня усю нашу бригаду, святково зодягнуту, повезли фотографуватися. Це був один з небагатьох світлих моментів за увесь час перебування на ворожій території. І донині я зберігаю ту вижовклу фотокартку, як надзвичайно пам’ятну й дорогу для мене реліквію», - ділиться сокровенним дід Зінько. А ще пригадує ту гнітючу атмосферу взаємної недовіри, яка тоді повсюдно панувала. «Кожен з нас намагався тримати язик за зубами, аби не наговорити зайвого і не накликати на себе лиха. Разом зі мною працював один чоловік, якого звали Микола Небилінко. Ми з ним потоваришували, але я тоді й подумати не міг, що він зовсім не той, за кого себе видає. Аж після війни я довідався, що його справжнє прізвище Ніколай Відяйкін, і він за національністю татарин. А назвався українцем лише тому, щоб мати змогу вийти з німецького полону, куди втрапив ще в липні 1941. Після звільнення прибився до одного з українських сіл, пристав у прийми, але висилки до Німеччини все одно не уникнув. Утім на гірку долю ніколи не нарікав. Завжди розмірковував так: хай би як скрутно не доводилося на чужині, але лагодити залізничні колії - це не одне й те ж, що гибіти за колючим дротом.
 
Полонених червоноармійців рядового складу німці часто відпускали по домівках за умови, якщо території, звідкіля вони були родом, уже перебували під їхнім повним контролем. Тому чимало татарів, мордвинів, росіян зумисне видавали себе за українців, беручи відповідні прізвища, аби лиш вирватися з ворожого брану. Не маючи змоги вернутися додому, знаходили тимчасовий прихисток в селянських родинах. Та коли німці розпочали масову мобілізацію трудових ресурсів, то саме їх в першу чергу відправляли на роботи до Рейху. На перших порах сільські громади ще мали змогу самотужки визначати, хто з місцевих мешканців відбуватиме трудову повинність у Німеччині. Посилати на чужину своїх якось не випадало. Тож нерідко цю місію покладали на плечі тих, хто лише нещодавно прибився до села.
 
Але так було лише в перший період, коли німецька економіка ще не потребувала великої кількості робочих рук, і сам процес «вербовки» ще не набув такого масового характеру. Зіновій Масло разом з кількома десятками своїх земляків до Німеччини потрапив у 1942 році, але ще до того йому довелося спізнати усіх принад окупаційної влади у себе на батьківщині. До його рідного села німці вступили приблизно за місяць після початку війни. Якраз починалася косовиця. Танки рвали гусеницями м’яку землю сінокосу, а потім заповнили і весь овид. 17-річний юнак, хоч і спаралізований страхом, на власні очі спостерігав за вторгненням до села механізованих колон ворога. «Спочатку, - згадує Зіновій Іванович, до колгоспу приїхали дві танкетки. А біля самісіньких воріт, які вели до контори, височіла арка з портретом Сталіна. Німці повідчиняли люки, а їхній старший на мигах підізвав нас до себе і наказав, аби ми прибрали «вождя» з-перед його очей. А ми стоїмо, як причмелені, бо з переляку не те що поворухнутися, а й дихнути не сміємо. На наше щастя, німці швидко втратили інтерес до злополучного портрета, попросили принести їм яєць, і хутко повернули назад. Проте не минуло й години, як знову шаленим гуркотом гусениць нагадали про себе. Ми лише зоддалік спостерігали, як дорогою сунула величезна валка німецької бронетехніки, а потім стала на постій біля лісу».
 
У Півнях німецькі панцерні частини довго не затримувалися, бо ж план Барбароса гнав їх чимдуж на схід. А запорукою швидкого бліцкригу мало стати знамените гудеріанівське гасло: Feuer und Bewegnung – «Рух та вогонь».
 
Після значних втрат на східному фронті гітлерівці ухвалили рішення доукомплектувати на окупованих територіях існуючі німецькі загони поліції місцевими доброхотами. Наказом Гімлера від 6 листопада 1941 року із числа лояльних німцям радянських громадян і радянських військовополонених були створені формування допоміжної поліціїSchutzmannschaft чи, скорочено, Schuma. Але добровольці, які зголошувалися до їхніх лав, складалися переважно з колишніх злодіїв, волоцюг та іншого антисоціального елементу.
 

«В основному в поліцію йшов запеклий криміналітет, яким лише дай до рук зброю. З Півнів на службу до німців пішло більше десяти чоловік. Їм видали радянські трьохлінійки, набої до них. Старостою села обрали колишнього розкуркуленого. Поліцаї ретельно стежили за тим, аби ніхто не вештався селом після настання комендантської години. За непослух карали суворо. Найбільше ж перепадало тим односельцям, котрі прихищали в себе незнайомців, попередньо не звістивши про це управу. Пригадую такий випадок. Одного дня місцеві поліцаї зібралися у старости, аби відзначити день народження. У самий розпал банкету хтось постукав у двері. Відчинили. Поріг переступив, ледве волочачи ноги, змарнілий чоловік в обідраній гімнастерці і попросив пустити його разом з двома товаришами переночувати в котрійсь із хат. На запитання, хто вони такі і звідкіля будуть, прибулець відповів, що усі вони родом з села Лучине, яке розташоване в сусідньому Попільнянському районі. Німці, мовляв, відпустили їх з табору, і вже другий день поспіль, голодні й босі, вони бредуть додому. Поліцаї уважно їх вислухали і буцімто навіть зголосилися відвести на нічліг, а дорогою взяли й постріляли. Щоправда, односельці потім переказували, що одному з них якимось дивом вдалося вирватися з їх рук. Будучи важкопораненим, бідолаха спромігся переплисти річку і таким чином врятувати своє життя».
 
Після війни більшість з тих, хто перебував на службі у німецькій поліції, були засуджені за 58 статтею радянського Кримінального Кодексу і дістали різні терміни покарання, яке відбували головно в колоніях суворого режиму. Народне господарство було зруйноване, і сталінські наркоми відчували гостру потребу в робочих руках для його відбудови. Тож смертна кара для цієї категорії громадян застосовувалася вкрай вибірково. Але поряд з тим ніхто не відміняв суду народних месників, які навіть задовго по війні суворо мстилися душогубам за своїх розстріляних родичів.
 
«Це було вже в п’ятдесятих роках. Один мій товариш розповідав, що якось вночі повертався додому з колгоспного правління і дорогою його обігнав автомобіль. Водій різко пригальмував біля нього і запитав, чи не знає бува, де живуть такі й такі поліцаї. Той відповів, що знає. Тоді з машини вискочили ще двоє і грізно напосілися на нього: показуй і квит. Дізнавшись адресу, одразу рушили до оселі одного з поліцаїв. За лічені секунди вона запалала, немов пшеничний сніп. Затим зупинилися біля хати іншого – невдовзі зайнялася й вона. «А тепер, - кажуть, вези до себе додому». А в нього, як в бригадира, хата на той час була вже не під соломою і не під дерев’яним дахом, а всуціль покрита черепицею. Старший з паліїв уважно її обдивився, а потім суворо так попередив: «Гляди, тільки-но миркнеш комусь про нас, то й тобі півня під стріху пустимо і черепична покрівля не врятує». От мій товариш і мовчав довгі роки, аж перед смертю розповів мені цю пригоду. А пожежі в селі тривали ще довго. Не встигнуть погорільці сяк-так відбудувати свої помешкання, як незабаром усе їхнє добро знову йде за димом. З часом декотрі, не витримавши лихої напасті, виїхали з села. Інші вже й не стали зводити нові оселі. Доживали віку в старих, ще дідівських мазанках».
 
До Німеччини Зіновія Масла забрали в 1942 році. У перші партії він не потрапив. Не значився в списках на примусову депортацію і пізніше. Але за примхою долі серед тих, кого пізніше взяли до набору, виявилася його однофамілиця - Масло Зінаїда Іванівна. Її батько, дізнавшись, що дочку хочуть забрати, пішов до старости, виставив йому гарний могорич і попросив, аби той зробив підміну в документах. Староста його послухав і замість Масло Зінаїди Іванівни на чужину відправили Масла Зіновія Івановича. Оскільки їхні ініціали повністю збігалися, ніхто з німецького начальства фальсифікації не постеріг. Ось так і вийшло, що молодого 18-річного хлопця, проти його волі, спровадили світ за очі. Ніякі апеляції і вмовляння не допомогли. Так і довелося більше двох років з кайлом та лопатою в руках працювати на залізниці, вже й мало сподіваючись на повернення додому.
 
Після звільнення Баварії союзниками, Зіновій Масло опинився в американській зоні окупації. Таких, як він, заокеанські визволителі називали displaced person – «переміщеними особами». Від Гамбурга до Зальцбурга для них були створені спеціальні збірні пункти. Американці годували усіх, кого туди доправляли, сухим молоком, яєчним порошком, галетами і свинячою тушонкою. Для кожного репатріанта виготовили облікові картки, які, на превеликий подив радянських людей, не містили жодних питань стосовно того, чи мали вони родичів за кордоном, і зовсім не цікавилися тим, чим займалися вони та їхні батьки до 1917 року. Натомість прискіпливо з’ясовували у кожного репатріанта про його бажання або ж небажання повертатися додому. Запропонована свободу майбутнього місця проживання не надто припала до смаку радянським пропагандистам. Вони мусіли пускати в хід усе своє красномовство і задіювати увесь арсенал наочної агітації, аби лиш заохотити до повернення на Батьківщину якомога більшу кількість колишніх співгромадян.
 
«Ідемо ми якось до їдальні, а на вході висить плакат – репродукція відомого полотна Шишкіна «Жито». На малюнку зображений селянин в червоній сорочці, підперезаний пояском. Лівою рукою він тримає онучку, а праву руку приклав до чола, так ніби когось виглядає. Знизу напис: «Чекаємо тебе, любий, із фашистської неволі». Поруч розтягнули ще один транспарант, на якому французький представник у справах репатріантів ставить кілька запитань своєму колезі - радянському генерал-майору Голікову. Перше запитання: «Що Ви робитимете з тими радянськими військовослужбовцями, котрі порушили присягу і здалися в полон?» Відповідь. «О, ми враховуємо тяжкі роки війни і не збираємося карати безневинних». Друге питання: «А що ви робитимете з тими полоненими, котрі взяли до рук зброю і пішли воювати проти вас?». Відповідь: «Їх змусили до цього голодом та смертю. Ми це також враховуємо». І наостанок: «А як Ви чинитимете з цивільними особами, яких було приневолено до примусових робіт в Німеччині?» І знову солодкі обіцянки всезагального прощення: «Ми очікуємо їх, як мучеників Батьківщини». Після цього увесь табір немов ожив. Якщо навіть тим, хто зі зброєю в руках воював проти радянської армії, нічого не буде, то ми ж і поготів ні в чому не винуваті».
 
Відкинувши останні вагання, Зіновій Масло разом з такими ж як сам нетягами, одностайно постановили вертатися додому. Тоді вони ще нічого не знали про існування сталінського наказу за номером 270, згідно з яким порушниками присяги, зрадниками Батьківщини слід було вважати усіх, хто потрапив до німецького полону. Не відали сіромахи й про відверто вороже ставлення радянських органів держбезпеки до своїх співгромадян, котрі опинилися на окупованих територіях і змушені були працювати на німецьку економіку. Більшість вчорашніх остарбайтерів настільки знудьгувалися за своїми родинами, що ладні були кинутися хоч чортові в зуби за одну лиш можливість побачитися з ними.
 
«Одного дня надійшла команда готуватися до відправлення. Уся площа була загачена тисячами облич. Серця гупотіли од радості голосніше за всі оркестри світу». І щойно американський капрал востаннє перевірив документи в кожного з бажаючих від’їжджати на схід, як західна цивілізація переставала існувати для них назавжди. Зі сміхом та піснями вантажилися колишні табірники у просторі союзницькі «студебекери», обперезані червоними транспарантами. Під бравурні марші довга валка рушила в дорогу. Але щойно в’їхали до радянської зони окупації і зупинилися на нічліг у Чеському Будійовіце, як вчорашнім невільникам заспівали зовсім іншої.
 
«Тільки-но ми зайшли за ворота, як справа й зліва почулися оклики: «Крок вправо, вліво, стрибок вгору – зброя буде застосовуватися без попередження». Ось так з гітлерівського вогню ми потрапили у сталінське полум’я».
 
Зіновій Іванович і до цих пір не розуміє, за які провини його запроторили до фільтраційного табору, а потім аж на 5 років заслали на колимські золоті копальні. Припускає, що запросто могли сплутати з односельчанином, який прислуговував німцям, і мав таке саме прізвище. Лише при Ющенку дев’яносторічний дідусь зміг ознайомитися зі своєю справою, яка зберігалася в архіві СБУ і мала гриф «цілком таємної». Та навіть всоте вчитуючись в ксерокопії матеріалів, і сьогодні не годен збагнути, чим же він, звичайний український юнак, так тяжко прогрішився перед суворим радянським правосуддям.

Сергій Іщенко-Сіроманець


Поширити в соціальних медіа:
Додати коментар

День селища Кожанка 2019 рік

День селища Кожанка 2019 рік

Свій сьогорічний день народження Кожанка відзначала ще за старорежимною метрикою – у статусі звичайного селища. А вже через рік, якщо все складатиметься гаразд, святкуватиме свої іменини уже в новій іпостасі...

Переглянути..

Як парламентарі міністра в комітеті слухали…

Як парламентарі міністра в комітеті слухали та посади ділили…

Грудень 2016 року. Засідання парламентського комітету з питань будівництва та житлово-комунального господарства. Його перший заступник Дмитро Андрієвський нарікає на відсутність депутатського кворуму.Синхрон. «У нас сьогодні немає кворуму. На превеликий жаль...

Переглянути..

Кожанська середня школа святкує День знань…

Кожанська середня школа святкує День знань у новому статусі

Цьогорічний день знань Кожанська середня школа зустрічала у новому статусі. Вона стала опорною і відтепер має у своєму складі ще й філію: Яхнівський НВК. Але для мене найприємнішою звісткою цього...

Переглянути..

Олег Дунда та Віктор М'ялик -…

Олег Дунда та Віктор М'ялик - перші враження від депутатської роботи

Віктор М'ялик та Олег Дунда - двоє лобістів від Фастівщини у Верховній Раді: чим дихають, що обстоюватимуть, за що допинатимуться.

Переглянути..

Військове містечко Фастова

Військове містечко Фастова

Навряд чи хтось назове точну кількість вбивств, зґвалтувань, кривавих побоїськ, котрі трапилися на території закинутого військового містечка відтоді, як воно стало нікому непотрібним. А були ж часи, коли тут базувалися...

Переглянути..

 

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12147 #200714233621