This website works best with JavaScript enabled

Кожанська школа знову розчахнула свої двері до країни знань. Кілька десятків вчителів, і більше ніж півтори сотні учнів – саме таким є склад учасників цьогорічного навчального процесу. Після літнього безгоміння школа немов ожила. Ув очах рябіє від десятків букетів. Жовтогарячі лілеї вперемішку з багряними гвоздиками напоюють повітря буйними пахощами.

Непогамовна і нестримна дітвора навзаводи мчить шкільним подвір’ям, у той час як зграйка одинадцятикласників скромно тулиться біля шкільної стіни. Їм сьогодні не до пустощів - статус не дозволяє. Більшості з них просто не віриться, що десять шкільних років сплинули так стрімко: ще ніби зовсім недавно виводили кривулясті палички у своїх зошитах, а вже незабаром доведеться отримувати атестат зрілості. Ці хлопці та дівчата, попри напускну безжурність, цілком усвідомлюють, яким відповідальним буде для них цей рік. І запевняють, що всю силу волі візьмуть в кулак, аби високим устремлінням розуму не зашкодили навіть найпалкіші поривання серця.

А ось першачкам ще тільки належить пройти суворий дванадцятирічний шкільний гарт. І хоч на сьогоднішню лінійку їм довелося вставати незвично рано, але такий удар долі усі сприйняли доволі стоїчно. Компанія у них підібралася дружня, а це, безумовно, дозволить кожному з них швидше адаптуватися до нових реалій. А кожанські вчителі у свою чергу всіляко подбають про те, аби дати їм усі необхідні знання. І водночас настановлятимуть юних школяриків на розумні та корисні справи.

Дуже тішить, що до педколективу і цьогоріч влилася свіжа кров. Віднині видатні події минулого, знаменні дати та імена прославлених людей в голови кожанських школярів вкладатиме нова вчителька історії. З декретних відпусток повернулися і її молоді колеги. Продовжує залишатися на своєму бойовому посту і Євгенія Юхимівна, яка вже понад півстоліття рухає шкільну справу. І можете не сумніватися, що вже хто-хто, а вона не даватиме жодної потачки усіляким ледарям та нехлюям.

Відтак можна сміливо стверджувати, що, попри всі негаразди, Кожанська школа з оптимізмом дивиться у завтрашній день!

Переглянути відео:

Цьогоріч 13 першокласників сядуть за парти Кожанської середньої школи. На свято першого дзвоника вони прийшли всі, як один, ошатно зодягнуті, з розкішними букетами в руках. Даринка, прибрана в святошну сукню з білосніжним комірцем, першим ділом береться ретельно вивчати своє майбутнє робоче місце.

Кор. «Ти сьогодні рано встала в школу?» Дарина. «Так». Кор. «Мама розбудила чи хто?» Дарина. «Мама». Кор. «А хотіла вставати з ліжечка, якщо чесно?» Дарина. «Ні». Кор. «А як ти собі цю школу уявляєш? Що збираєшся тут робити?» Дарина. «Учитися».

Кор. «Скажи, Поліно, а тебе хто будив до школи? Поліна. «Я сама». Кор. «Без мами, без будильника, без нікого?» Поліна. «Так».

Ілля з перших слів дає зрозуміти, що він хлопчина самостійний. Раз треба йти до школи – значить треба.

Кор. «А тебе хто будив до школи?» Ілля. «Тато». Кор. «Відразу піднявся чи трохи хникав?» Ілля. «Зразу встав і не плакав».

Хоч малеча й кріпиться з усіх сил, але прогнати соньку-дрімку не так вже й легко. Варто було Андрієві солодко позіхнути, як його приклад одразу підхоплюють інші.

Утім уроків сьогодні не передбачено, тож і трохи розслабитися не завадить. І ось замість шкільного начиння першачки видобувають з новісіньких ранців канапки та солодку воду.

Батьки закоханими очима споглядають на своїх чад, а ті відповідають їм взаємністю. Альбіні навіть кількахвилинна розлука з матусею видається вічністю, Богдан також не збирається відпускати від себе найріднішу людину. Хіба що на коротеньке бліц-інтерв’ю.

Кор. «Ви сьогодні в школу привели першокласника. Хотів сюди йти?» Мама. «Хотів дуже, але переживаю, щоб щоб це бажання швидко не згасло».

Між тим сивовусий Кобзар пильно споглядає зі свого портрета на юних непосид, ніби напучуючи їх і чужому навчатися, і свого не цуратися.

Даринка одразу береться довести, що Тарасу Григоровичу червоніти за них не доведеться.

«Дзвіночок покличе всіх нас на урок, стрічай, рідна школо, найкращих діток».

Слідом за нею Матвій також набирається рішучості і одним духом випалює:

«В групах будем працювати, в парах, самостійно. Наш найкращий буде в клас - скажем офіційно».

Ще кілька хвилин на збори, останні інструкції від класного керівника, і пора вирушати на святкову лінійку.

Якщо першачки нітяться від надміру цікавих поглядів, то другокласники, втрапивши в добре знайоме середовище, снують шкільним подвір’ям зі швидкістю кур’єрських поїздів.

На противагу їм одинадцятикласники не такі метушливі та гомінкі. Більшість з них уже намітили для себе шлях, який приведе їх до омріяної мети і допоможе вибитися в люди. Вони навіть представляються офіційно, аби ще раз підкреслити, що з дитинством покінчено назавше, а попереду доросле життя.

Перший одинадцятикласник. «Ярослав Сергійович Бедренко». Кор. «Ярославе Сергійовичу, Ви вже надумали куди будете поступати?» Одинадцятикласник. «До Київського університету імені Тараса Шевченка. На котрийсь із гуманітарних факультетів».

Другий одинадцятикласник. «Після 11 класу хочу мати справу з комп’ютерною інженерією, а куди конкретно поступати - ще не вирішив».

Третій одинадцятикласник. «Після одинадцятого класу на факультет реклами та менеджменту В КПІ або в НАУ».

Одинадцятикласниця. «Я ще не визначилася із майбутньою професією. Проте я думаю, що поступатиму у Вінницю, тому що там кращі вузи».

Кор. «Що Вам найбільш близьке?» Четвертий одинадцятикласник. «Болти й гайки. Хочу бути інженером».

П’ятий одинадцятикласник. «Національний університет харчових технологій».

Друга одинадцятикласниця. «Хочу пов’язати своє майбутнє життя із силовими структурами, а для цього збираюся поступити в котрийсь із профільних вишів». Кор. «Уточніть, в який саме?» Одинадцятикласниця. "Гадаю, що, швидше за все, до Національної Академії внутрішніх справ».

Шостий одинадцятикласник. «Не знаю, куди піду. Не маю гадки і близько».

Класний керівник анітрохи не здивована, що більшість її вихованців уже визначилися з вибором майбутньої професії.

«У цьому класі на сьогоднішній день підібрався такий контингент учнів, які вже визначилися з майбутньою професією. Вони знають, чого вони прагнуть, чого вони хочуть. І прикладають чимало зусиль для досягнення поставленої мети».

Рівно о дев’ятій Людмила Анатоліївна виводить на шкільний майданчик свій випускний клас. А слідом за ними дріботить і юна зміна.

І нехай першачкам ще не до кінця зрозуміло, чого від них хочуть дорослі, але в сумлінності їм не відмовиш. Та й артистичних задатків цій дітворі явно не бракує.

Загалом цьогорічна лінійка видалася помітно коротшою, аніж в попередні роки. Пояснення цьому просте. Посадовці нарешті дослухалися здорового глузду, до мікрофона не підходили, і дітям не довелося слухати їхні нудні промови на пекучому сонці.

Проказавши свої вірші, малеча сяє від щастя, адже перше домашнє завдання виконано успішно. А відтак лишається запустити в небо повітряні кульки, обдарувати букетами першу вчительку та діждатися нарешті першого у своєму житті шкільного дзвоника.

І ось ця хвилююча мить нарешті настає.

Лункий дзвінок гучно оповіщає усіх довкола про початок нового навчального року.

А далі найстарші й наймолодші, побравшись за руки, статечно дефілюють шкільним плацом. А завернувши за ріг, розходяться по класних кімнатах..

На першачків втома накочується у першу чергу, а відтак пропозиція підкріпитися сприймається ними на «ура». Солодкий почастунок від селищної ради наспіває якраз вчасно.

Поки ласуни смакують печивом та цукерками, шкільний автобус терпляче очікує на своїх юних пасажирів, аби розвезти їх по домівках. Ось тільки надто вже примхливим виявився цей чотириколісний бусик, і вже не перший рік викликає в дирекції школи чи не найбільше нарікань. Адже ламається настільки часто, що ніяких запчастин на нього не напасешся.

Директор школи. «Наш автобус доволі старий. Він вичерпав свій термін придатності. Водій ремонтує його самотужки, бо обслуговування на техстанціях нам не по кишені. Ми й так за то клеїмо шини за власні кошти, то купуємо не надто дорогі запчастини. Звичайно, намагаємося, аби автобус постійно був на ходу, але водночас чудово розуміємо, що це завдання із області фантастики».

Троє учнів з Половецького, які цьогоріч прийшли гризти граніт науки до Кожанської ЗОШ, також не надто покладаються на несправний транспорт. Тож порадившись між собою, твердо вирішують: на перший урок добиратимуться рейсовим автобусом, а назад зі школи їх забиратимуть батьки власними автівками.

Та, попри проблеми з довезенням, є в директора школи і приводи для оптимізму.

Ірина Іванівна тішиться тим, що не лише нові учні щороку торують стежки до її навчального закладу, а й молоді викладацькі кадри весь час поповнюють педагогічні лави.

«У нашій школі майже щороку з’являються нові обличчя. Це вселяє певний оптимізм. Хоча робота педагога в сільській місцевості і не надто приваблива, але і цього року маємо молоде поповнення. На посаду вчителя історії ми взяли вчительку з Фастова. Водночас одразу кілька наших місцевих кадрів повиходили з декретних відпусток».

Учителька історії сподівається виправдати наданий їй високий кредит довіри. Переконана, що на новому місці знайде гідне застосування своїм педагогічним навикам.

«Я тільки прийшла в цю школу. В колективі мене прийняли добре. Уже погодила графік своїх уроків. Сюди Їздитиму тричі на тиждень. Докладатиму максимум зусиль, аби постійно вдосконалюватися у своїй професії».

А ось для вчителя математики цьогорічний День знань став п’ятдесят другим за ліком у стінах рідної школи. А про перші кроки на педагогічній ниві їй постійно нагадує висаджена ще півстоліття тому красуня берізка.

«Я саджала це деревце разом зі своїми випускниками ще на початку своєї трудової діяльностіТоді ми хотіли започаткувати на цьому місці цілу березову алею, аби вона і через багато років нагадувала усім, хто мав честь її висаджувати, про часи їх шкільної юності. Прикро хіба лиш те, що з усіх саджанців прийнявся лише один».

Євгенія Юхимівна пригадує, як ще в середині 1960-х прийшла працювати в Кожанську школу і за цей час виховала чимало достойних продовжувачів своєї справи. Одинадцятеро її випускників також стали вчителями математики, а дехто викладає цей предмет навіть в столичних вишах.

«Випускники нашої школи працюють викладачами і в Політехнічному інституті, і в Педагогічному інституті мені Драгоманова, і в Аграрній Академії, і в багатьох інших вищих навчальних закладах».

Усім, охочим навчатися, кожанська школа завжди давала доволі ґрунтовні знання. Навіть найбезпросвітніші телепні таки виносили з її стін хоч якусь дещицю доброго, вічного, мудрого.

З рідної альма-матер Сергій Сіроманець «Достовірно».


Поширити в соціальних медіа:
Додати коментар

Фастівська "свобода" вивчає оперативну обстановку в…

Новий політичний сезон «свободівці» Фастівщини розпочали мітингом біля стін парламенту. У руках тримають партійні прапори. Серед головних вимог - зміна виборчого законодавства та прийняття антиолігархічного пакету законопроектів. Під час виконання...

Переглянути..

В дорогу за знаннями!

В дорогу за знаннями!

Кожанська школа знову розчахнула свої двері до країни знань. Кілька десятків вчителів, і більше ніж півтори сотні учнів – саме таким є склад учасників цьогорічного навчального процесу. Після літнього безгоміння...

Переглянути..

Блокадна Кожанка

Блокадна Кожанка

Сварки, крики і штовханина. Днями кожанчани паралізували транспортний рух, не в силах далі терпіти бездоріжжя у рідному селищі. У Кожанці дорога розбита настільки, що, як сказав би Сергій Жадан, «їздять...

Переглянути..

Василь Шкляр у Фастові

Такі колоритні постаті як письменник Василь Шкляр до Фастова вчащають не часто. Тому зустрічі з ними – це кожного разу як ковток свіжої води серед обивательської пустелі тотального збайдужіння. Широкому...

Переглянути..

Михайло Нетяжук і депутати-регіонали: коротка інструкція…

І смішно, і гірко було читати на Фейсбуці допис від мера Фастова Михайла Нетяжука, у якому він, як батьку рідному, дякує лідеру «Опозиційного блоку» у Київській облраді Валерію Ксьонзенко за...

Переглянути..

 

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12147 #200714233621